Україна входить у нову політичну й інституційну фазу. Те, що ще вчора існувало переважно у форматі неформальних домовленостей, особистих контактів, кулуарного впливу та ситуативного доступу до посадовців, сьогодні починає перетворюватися на формалізований і публічний механізм. Закон України «Про лобіювання» був ухвалений 23 лютого 2024 року, а в дію його введено 1 вересня 2025 року. Сам закон визначає базові принципи лобіювання, створює Реєстр прозорості, встановлює вимоги до звітності та фіксує, що предметом лобіювання є нормативно-правові акти, на розроблення, зміну чи скасування яких здійснюється вплив.
Це не технічна новела і не вузька юридична тема. Це зміна самої логіки взаємодії між державою, бізнесом, професійними асоціаціями, громадським сектором і галузевими експертами. Верховна Рада та НАЗК прямо описують новий підхід як перехід до відкритих, прозорих і контрольованих правил впливу на нормотворчий процес, а також як інструмент зниження корупціогенних факторів і підвищення прозорості державних рішень. Європейська комісія у звіті 2024 року також зафіксувала, що в Україні створено першу рамку регулювання лобіювання, яка охоплює широкий спектр методів впливу та встановлює чіткі етичні межі й високий рівень прозорості.
Після запуску закону система почала наповнюватися практикою. НАЗК повідомило, що станом на 13 листопада 2025 року в Реєстрі прозорості вже було зареєстровано 101 суб’єкт лобіювання: 51 юридична особа і 50 фізичних осіб, а загалом впливати на ухвалення рішень могли 191 лобіст. Уже в лютому 2026 року НАЗК заявило про завершення першої кампанії звітування, а також підтвердило, що у публічній частині Реєстру доступні звіти про лобістську діяльність. Це означає, що ринок не просто формально відкрився - він почав працювати процедурно.
Для медицини це має особливе значення. Сфера охорони здоров’я в Україні давно перебуває в зоні високої регуляторної щільності: тут переплітаються закони, урядові постанови, накази МОЗ, правила НСЗУ, ліцензійні вимоги, етичні процедури, стандарти клінічних досліджень, закупівельні механізми, професійна сертифікація, фармацевтичне регулювання та міжнародні зобов’язання. У такій системі вплив на політику завжди існував, але часто був розподілений нерівномірно. Найбільший голос традиційно мали великі фармацевтичні гравці, окремі професійні групи, впливові посадовці або ситуативні коаліції. Натомість пацієнтські організації, нові клініки, дослідницькі ініціативи, експерти з психічного здоров’я чи інноваційної терапії мали значно менше інституційних можливостей. Саме тому легалізація лобіювання для медицини це не просто про «ще одну процедуру», а про перерозподіл доступу до формування правил гри.
Сьогодні українська медицина входить у період великої перебудови. У січні 2025 року уряд схвалив Стратегію розвитку системи охорони здоров’я до 2030 року та операційний план її реалізації на 2025–2027 роки. У січні 2025 року був ухвалений Закон «Про систему охорони психічного здоров’я в Україні», а 7 лютого 2026 року він введений у дію. Крім того, ще у 2024 році Кабмін затвердив план заходів на 2024–2026 роки з реалізації Концепції розвитку охорони психічного здоров’я до 2030 року. Разом ці документи означають, що держава вже не просто декларує важливість ментального здоров’я, а створює нову інституційну архітектуру: із новими реєстрами, сертифікацією, координаційними органами, стандартами, регіональною відповідальністю і міжсекторальною моделлю.
Особливо показовим є те, що новий закон про психічне здоров’я не обмежився рамковими деклараціями. Він визначив правові засади системи, заклав повноваження МОЗ і місцевої влади, передбачив створення Національної комісії з питань психічного здоров’я, визначив засади сертифікації фахівців і наукового забезпечення системи. Уже 18 лютого 2026 року Кабінет Міністрів створив цю Національну комісію, а 4 березня 2026 року уряд затвердив порядок сертифікації та безперервного професійного розвитку фахівців у сфері психічного здоров’я. Тобто ми бачимо не просто закон, а живу фазу його імплементації.
Саме в цей момент лобіювання набуває для медицини нового сенсу. Тепер уже недостатньо бути хорошим лікарем, власником клініки або експертом з міжнародних практик. Вирішальним стає питання, хто здатен перекласти професійне знання на мову нормативного рішення. Хто не просто говорить про проблему, а формулює норму, пакет змін, порядок фінансування, модель сертифікації, новий маршрут пацієнта або вимогу до державної програми. У новій системі виграє не тільки той, хто має сильну експертизу, а той, хто здатен інституціоналізувати цю експертизу через закон, постанову, наказ, пакет НСЗУ або програму уряду. Це і є справжня точка народження професійного медичного policy lobbying в Україні.
Найбільший потенціал новий режим лобіювання відкриває саме там, де українська система ще не встигла створити повноцінні правила. Насамперед це психічне здоров’я, ветераноорієнтовані маршрути допомоги, реабілітація, клінічні дослідження, медичний канабіс, governance лікарень і нові моделі доступу до інноваційних терапій. У цих сферах уже є рух держави, але ще немає завершеної моделі. А отже, саме зараз є вікно можливостей для тих, хто вміє поєднати науку, практику, етику, економіку і державну комунікацію.
Це принципово змінює роль експертних спільнот. Раніше багато хто в медицині сприймав advocacy як другорядну активність: написати звернення, провести круглий стіл, підтримати публічну дискусію, іноді, долучитися до робочої групи. Тепер цього замало. У новій реальності ключовою стає не просто публічність, а доказова і процедурно грамотна присутність у нормотворенні. Той, хто зможе побудувати професійну коаліцію, зайти в Реєстр прозорості, підготувати white paper, запропонувати текст змін, показати бюджетні наслідки, маршрут імплементації й відповідність євроінтеграційним зобов’язанням, матиме значно вищі шанси вплинути на державну політику, ніж той, хто обмежиться емоційно правильною, але інституційно неоформленою позицією.
Для української медицини це також шанс вийти з логіки реактивного управління. Війна змусила систему охорони здоров’я діяти швидко, але часто в режимі надзвичайного реагування. Натомість наступний етап - це перехід до архітектурних рішень. Не просто закривати прогалини, а створювати стійкі інституції. Не просто підтримувати окремі проєкти, а змінювати правила доступу. Не просто говорити про потреби ветеранів чи людей із ПТСР, а вбудовувати ці потреби в бюджет, у ліцензійні вимоги, у пакети НСЗУ, у стандарти освіти, у регіональні маршрути і в законодавчу рамку. Саме в такій роботі лобіювання перестає бути чимось підозрілим і стає інструментом зрілої демократії та відповідальної медичної політики. І тут з’являється ще одна важлива думка. Україна зараз не просто імплементує окремі медичні рішення, вона формує післявоєнну модель системи здоров’я. А це означає, що ті, хто буде присутній у процесі формування правил сьогодні, визначатимуть логіку системи на роки вперед. У такому контексті медичний лобізм - це не «обслуговування приватного інтересу», а спосіб дати професійним спільнотам, пацієнтським групам і доказовим інноваціям легальний шлях до державного рішення. І саме тому для української медицини новий закон про лобіювання може виявитися не допоміжною реформою, а однією з найважливіших інституційних змін десятиліття.
Це не технічна новела і не вузька юридична тема. Це зміна самої логіки взаємодії між державою, бізнесом, професійними асоціаціями, громадським сектором і галузевими експертами. Верховна Рада та НАЗК прямо описують новий підхід як перехід до відкритих, прозорих і контрольованих правил впливу на нормотворчий процес, а також як інструмент зниження корупціогенних факторів і підвищення прозорості державних рішень. Європейська комісія у звіті 2024 року також зафіксувала, що в Україні створено першу рамку регулювання лобіювання, яка охоплює широкий спектр методів впливу та встановлює чіткі етичні межі й високий рівень прозорості.
Після запуску закону система почала наповнюватися практикою. НАЗК повідомило, що станом на 13 листопада 2025 року в Реєстрі прозорості вже було зареєстровано 101 суб’єкт лобіювання: 51 юридична особа і 50 фізичних осіб, а загалом впливати на ухвалення рішень могли 191 лобіст. Уже в лютому 2026 року НАЗК заявило про завершення першої кампанії звітування, а також підтвердило, що у публічній частині Реєстру доступні звіти про лобістську діяльність. Це означає, що ринок не просто формально відкрився - він почав працювати процедурно.
Для медицини це має особливе значення. Сфера охорони здоров’я в Україні давно перебуває в зоні високої регуляторної щільності: тут переплітаються закони, урядові постанови, накази МОЗ, правила НСЗУ, ліцензійні вимоги, етичні процедури, стандарти клінічних досліджень, закупівельні механізми, професійна сертифікація, фармацевтичне регулювання та міжнародні зобов’язання. У такій системі вплив на політику завжди існував, але часто був розподілений нерівномірно. Найбільший голос традиційно мали великі фармацевтичні гравці, окремі професійні групи, впливові посадовці або ситуативні коаліції. Натомість пацієнтські організації, нові клініки, дослідницькі ініціативи, експерти з психічного здоров’я чи інноваційної терапії мали значно менше інституційних можливостей. Саме тому легалізація лобіювання для медицини це не просто про «ще одну процедуру», а про перерозподіл доступу до формування правил гри.
Сьогодні українська медицина входить у період великої перебудови. У січні 2025 року уряд схвалив Стратегію розвитку системи охорони здоров’я до 2030 року та операційний план її реалізації на 2025–2027 роки. У січні 2025 року був ухвалений Закон «Про систему охорони психічного здоров’я в Україні», а 7 лютого 2026 року він введений у дію. Крім того, ще у 2024 році Кабмін затвердив план заходів на 2024–2026 роки з реалізації Концепції розвитку охорони психічного здоров’я до 2030 року. Разом ці документи означають, що держава вже не просто декларує важливість ментального здоров’я, а створює нову інституційну архітектуру: із новими реєстрами, сертифікацією, координаційними органами, стандартами, регіональною відповідальністю і міжсекторальною моделлю.
Особливо показовим є те, що новий закон про психічне здоров’я не обмежився рамковими деклараціями. Він визначив правові засади системи, заклав повноваження МОЗ і місцевої влади, передбачив створення Національної комісії з питань психічного здоров’я, визначив засади сертифікації фахівців і наукового забезпечення системи. Уже 18 лютого 2026 року Кабінет Міністрів створив цю Національну комісію, а 4 березня 2026 року уряд затвердив порядок сертифікації та безперервного професійного розвитку фахівців у сфері психічного здоров’я. Тобто ми бачимо не просто закон, а живу фазу його імплементації.
Саме в цей момент лобіювання набуває для медицини нового сенсу. Тепер уже недостатньо бути хорошим лікарем, власником клініки або експертом з міжнародних практик. Вирішальним стає питання, хто здатен перекласти професійне знання на мову нормативного рішення. Хто не просто говорить про проблему, а формулює норму, пакет змін, порядок фінансування, модель сертифікації, новий маршрут пацієнта або вимогу до державної програми. У новій системі виграє не тільки той, хто має сильну експертизу, а той, хто здатен інституціоналізувати цю експертизу через закон, постанову, наказ, пакет НСЗУ або програму уряду. Це і є справжня точка народження професійного медичного policy lobbying в Україні.
Найбільший потенціал новий режим лобіювання відкриває саме там, де українська система ще не встигла створити повноцінні правила. Насамперед це психічне здоров’я, ветераноорієнтовані маршрути допомоги, реабілітація, клінічні дослідження, медичний канабіс, governance лікарень і нові моделі доступу до інноваційних терапій. У цих сферах уже є рух держави, але ще немає завершеної моделі. А отже, саме зараз є вікно можливостей для тих, хто вміє поєднати науку, практику, етику, економіку і державну комунікацію.
Це принципово змінює роль експертних спільнот. Раніше багато хто в медицині сприймав advocacy як другорядну активність: написати звернення, провести круглий стіл, підтримати публічну дискусію, іноді, долучитися до робочої групи. Тепер цього замало. У новій реальності ключовою стає не просто публічність, а доказова і процедурно грамотна присутність у нормотворенні. Той, хто зможе побудувати професійну коаліцію, зайти в Реєстр прозорості, підготувати white paper, запропонувати текст змін, показати бюджетні наслідки, маршрут імплементації й відповідність євроінтеграційним зобов’язанням, матиме значно вищі шанси вплинути на державну політику, ніж той, хто обмежиться емоційно правильною, але інституційно неоформленою позицією.
Для української медицини це також шанс вийти з логіки реактивного управління. Війна змусила систему охорони здоров’я діяти швидко, але часто в режимі надзвичайного реагування. Натомість наступний етап - це перехід до архітектурних рішень. Не просто закривати прогалини, а створювати стійкі інституції. Не просто підтримувати окремі проєкти, а змінювати правила доступу. Не просто говорити про потреби ветеранів чи людей із ПТСР, а вбудовувати ці потреби в бюджет, у ліцензійні вимоги, у пакети НСЗУ, у стандарти освіти, у регіональні маршрути і в законодавчу рамку. Саме в такій роботі лобіювання перестає бути чимось підозрілим і стає інструментом зрілої демократії та відповідальної медичної політики. І тут з’являється ще одна важлива думка. Україна зараз не просто імплементує окремі медичні рішення, вона формує післявоєнну модель системи здоров’я. А це означає, що ті, хто буде присутній у процесі формування правил сьогодні, визначатимуть логіку системи на роки вперед. У такому контексті медичний лобізм - це не «обслуговування приватного інтересу», а спосіб дати професійним спільнотам, пацієнтським групам і доказовим інноваціям легальний шлях до державного рішення. І саме тому для української медицини новий закон про лобіювання може виявитися не допоміжною реформою, а однією з найважливіших інституційних змін десятиліття.
